Так їхав десь зо п’ять годин.
Потім на станції… не знаю,
Як її всі там називають,
В купе зайшли три чолов’яги,
(Втомились, бачу – роботяги…).
Полиць своїх лиш доторкнулись
І втрьох в глибокім сні забулись…
Один із них так захропів,
Аж за живе мене задів!
Терпець мій увірвався швидко
(Ніч на дворі, в купе – не видко…) –
Я навмання сусіда збоку
Пальцем руки штрикнув у щоку…
Все – нібито, тихенько стало,
Та через мить знов застогнало…
І знову… храп в купе здійнявся
Такий, що в мене чуб піднявся!
Хоча я був вже й лисуватий
І чуб не міг, на жаль, піднятись,
Але місцями, на руках
Піднявся прямо на очах!
Та після ось таких «побоїв»,
(Що й сам не знаю, як їх зкоїв),
Мене могли б в купе побити,
А, може, й просто… задушити!
Та, слава Богу – пронесло…
Як кажуть, просто повезло –
Мене не били й не душили
(Хоча могли б утрьох, в три сили!).
А головне було пізніше,
Навіть, смішне, скажу точніше:
Після моїх двох стусанів
Сусід підвівсь з полиці, сів,
Посидів трішки, помовчав,
Взяв цигарки і почвалав
З купе у тамбур попалити,
А чи водички десь попити…
Та тільки вийшов мій сусід,
Як мене кинуло у піт –
Хоча сусід звільнив купе,
Але все рівно… хтось хропе!!
Виходить, що я бив руками,
Та ще й у бік, та ще й ногами
Зовсім не того, хто хропів,
А того, хто лише сопів?!
Виходить, що я стусанів давав
Сусіду іншому, який не мав
Ніякого відношення до храпу…
Тож, вибачте мене, нахабу!
Оце так влип, скажу я вам,
Ще не прийшов до тями сам!
Але, як би там не було,
Про це теж знає все село.
Тепер до Києва мені
Хочеться лише уві сні,
Бо потяга я вже боюсь –
На хропуна знову нарвусь!
Можливо, пішки ще піду,
Якщо «попутчика» знайду,
З яким не страшно мандрувати,
Бо у купе – ой, страшно спати!
