Кури враз заметушились:
«Кудкудак-дак-кудкудак!
Знов Наталка розревілась!»
І злетіли аж на дах.
Песик виглянув із будки
І, почухавши свій бік,
Гавкнув: «Всі тікайте хутко!» —
Та світ за очі побіг.
Захиталися дерева:
«Знову цей переполох:
Розревлася наша рева!
Ну й дитина! Ох-ох-ох!»
«А-а-а!» — доноситься із хати.
Вередує, сльози ллє
Люба донечка, а мати
Валер’янки краплі п’є.
Брат за голову схопився,
І піднявсь у бабці тиск,
Батько дуже засмутився:
«Знову сльози, крики, писк!
Кожен день ревеш! Ну що це?
Хай тобі, Наталко, грець!
Припини благаю, доцю,
Бо урветься мій терпець!»
А донька вищить і плаче
Та ногами тупотить.
Сліз солоних нетерплячих
Річка з хати вже біжить.
«От з дитиною морока!
Кар, пробачте, скре-ке-ке!
У сім’ї, — кричить сорока, —
Ох, життя і нелегке!
Скільки я спостерігаю —
Все цій дівчинці не так!
Полечу собі до гаю,
Де живе співучий шпак.
А плаксійку трішки жалко».
Раптом, ніби й не ревла,
Вгамувалася Наталка.
Витер тато піт з чола.
Тільки рева рот закрила
(Може, відпочити щоб?),
Річка зразу ж обміліла.
Відміняється потоп?
Позлітали кури з даху,
Мов справжнісінькі орли.
(На даху вони від страха
Двадцять два яйця знесли!)
Ось до двору пес притопав,
А за ним з’явився кіт.
Що не буде вже потопу,
Радий, мабуть, цілий світ.
Відійшла біда сьогодні.
І сидять у всій красі
Три ворони неголодні:
Яйця ж з’їли геть усі!
Схоже, двір прийшов до тями,
Подолав потопу страх.
А чому ж тоді у мами
Зараз сльози на очах?..
Розділ 2
«А-а-а!» — знадвору десь почулось,
Підхопила плач луна.
І Наталка враз проснулась —
Хтось реве, а не вона!
Вибігла із хати швидко,
Зазирнула через тин:
«Це Сергійко плаче, видко…
Так і є — сусідів син!»
Заспокоїти не може
Хлопця матінка ніяк:
«Припини, синочку! Боже!»
Хоч танцюй йому гопак,
Аж заходиться від крику,
А від сліз почервонів.
«Він веде себе, мов дикий!
Хто ж йому не догодив?
Неприваблива картина
(Засміюся зараз я):
Шмарклі з носа, з рота слина,
Сліз противних течія!
Аж дивитись неприємно:
Рюмса-рева, вередун!
Я дружила з ним даремно.
Більш до нього не піду!
А до того ж, у Сергійка,
Бачу, й совісті нема…» —
Так подумала плаксійка.
«Ой, а я ж така й сама!» —
Раптом думка промайнула.
І, похнюпившись, мала
Сумно-сумно лиш зітхнула
І назад собі пішла.
Й диво сталося неначе:
Не повірите, з тих пір
Вже не чули крику й плачу
Ані хата, ані двір.
Раді рідні, пес і кури
І, звичайно ж, кіт-воркіт.
Лиш ворони злі й похмурі,
Бо утік від них обід.
